strona główna Pracowni Literatury Ukraińskiej
Omawiając wymienione zagadnienia chciałbym dać swego rodzaju fundament pod omawianie różnych aspektów życia kulturalnego Ukraińców w Polsce.
Доповідь присвячено переосмисленню деяких проблем життєдіяльності української інтеліґенції в ІІ Річі Посполитій. Зрозуміло, що коло питань, які можна було б розглянути, фактично безмежне, бо діяльність української інтеліґенції стосується практично до всіх аспектів буття українців в польській державі в міжвоєнний період. Тому зосередимося не стільки на висвітленні фактів, скільки на міркуваннях проблемного характеру.
1. Коли йдеться про "українську інтеліґенцію", до уваги варто брати ту обставину, що термін цей має принаймні два значення: соціологічне (інтелігенція як верства з відповідним місцем в соціальній, професійній, демографічній та ін. структурі суспільства) та "класичне" — інтелігенція як духовний лідер, "національний месія" культурно й політично провідна верства українського суспільства.
2. В обидвох своїх іпостасях українска інтеліґенція Східної Галичини (йтиметься переважно про цю частину західноукраїнських земель) загалом сформувалася до створення нової польської держави, отже остання отримала спадщину, в якій навряд чи була зацікавлена. Культурна й політична орієнтація української інтеліґенції прирікала її на конфлікт з новопосталою польською державою і vice versa: особливості і спрямованість побудови останньої створювали плодючий ґрунт для конфліктів. До певної міри проблема, яка виникла по лінії "держава — інтеліґенція" в ІІ Річі Посполитій, нагадувала відповідну проблему в радянській Україні: там також нова держава і стара інтеліґенція перебували у стані іноді прихованого, іноді відвертого конфлікту. Зрозуміло, що ґрунт, масштаби й методи вирішення цього конфлікту були відмінними, проте формальні аналогії іноді просто вражають.
3. Причини чи підстави "непорозумінь" між польською державою та уккраїнською інтеліґенцією загальновідомі: національна політика ІІ Річи Посполитої, звуження можливостей громадянського суспільства внаслідок загальних зрушень в політичному режимі в бік авторитаризму, штучні обмеження соціальної мобільності українського суспільства тощо. Утім, все це "зовнішні" чинники, які провокували конфлікт і саме до них дослідники зверталися і звертаються в першу чергу.
4. Зрозуміло, конфлікт "польська держава — українська інтеліґенція" вирішувався здебільшого на користь першої, однак, гадається, цікавою темою було б дослідження пошуків не лише компромісів (досить докладно описаних в літературі), а й спроб винаходу засобів "м‘якої асиміляції" української інтеліґенції (приклади наводяться в доповіді)
5. Очевидно, варто звернути увагу на деякі менш досліджені аспекти становлення української інтеліґенції на землях, які увійшли до складу ІІ Річи Посполитої: 1) цей процес відбувався під дахом держав‚ які не були зацікавлені у формуванні саме “національної” української інтеліґенції; 2) процес формування цієї інтеліґенції збігався у часі і просторі з процесом модернізації відсталого аграрного суспільства та його еволюції в модерне індустріальне суспільство; 3) модернізація власне “українського” суспільства була дуже повільною‚ отже соціальна структура цього суспільства була також вельмі відсталою‚ а його культурний рівень і ступінь соціальної мобільності були низькими; 4) “громадянське суспільство” перебувало у зародковому стані. Можна припустити, що згадані фактори значною мірою вплинули на соціальний статус, соціально-професійну структуру, культурну вагу й політичні позиції української інтеліґенції (це питання потребує докладного вивчення). Відповідно, наведені міркування можливо сприятимуть пошукові нових тем в культурно-інтелектуальній історії українців часів ІІ Річи Посполитої.
6. Декілька зауважень щодо місії та месіанізму української інтеліґенції. Зробимо таке припущення: надмірне розширення суспільних функцій інтеліґенції відбувається здебільшого в тих випадках, коли певне суспільство є еконімічно й політично нерозвиненим й існує в умовах "зовнішнього дискомфорту". Українська інтеліґенція в часи ІІ Річи Посполитої виконувала найрізноманітніші суспільні функції, серед них як свої "природні" обов‘язки (формування культурного простору), та й ті, що в "нормальному" суспільстві належать іншим суспільним та соціальним групам: творення економічних інфраструктур, формування елементів "громадянського суспільства" тощо. Така поліфункціональність української інтеліґенції обумовлювалась не лише внутрішніми особливостями українського суспільства, а й цілеспрямованою політикою держави, яка прагнула асимілювати це суспільство.
7. В зв‘язку з цим цікавою є проблема соціальної, соціально-психологічної та моральної адаптації інтеліґенції як всередині українського суспільства, так і в "зовнішньому", польському культурному просторі. Зазвичай проблема соціальної мобілізації української інтеліґенції в ІІ Річі Посполитій аналізується таким чином: політика держави, спрямована на звуження українського етнічно-культурного простору, призводила до обмежень в соціальний, професійній тощо адаптації української інтеліґенції, передусім її молодших поколінь. Не піддаючи сумніву слушність такого підходу, варто, мабуть, звернути увагу на інший аспект: чи не були внутрішні можливості й потреби українського суспільства в "інтелектуальних кадрах" обмеженими? Чи не існувало поряд із аграрним перенаселенням інтелектуальне? Чи не був конфлікт поколінь всередині української інтеліґенції також наслідком соціального конфлікту всередині українського суспільства?
Тема політичних орієнтацій в середовищі української інтеліґенції , гадається, також дає великі можливості для реінтерпретацій. Наприклад, найстандартніше пояснення прихильності певних верств інтеліґенції до політичного радикалізму (чи то лівого, чи то національного) базується на соціальних чинниках: поміркована інтеліґенція зазвичай ототожнюється з культурно-інтелектуальним істеблішментом, тими верствами, яким є що втрачати (суспільний статус, високий життєвий рівень тощо); радикальна — з соціально неадаптованими верствами. Здається, історія української інтеліґенції в ІІ Річі Посполитій дає чимало прикладів, які, можливо, й не заперечують цієї схеми, але принаймні, демонструють її спрощеність (дані наводяться в доповіді).
Czy ukraiński nacjonalizm integralny związany z osobą Dmytro Doncowa był zjawiskiem reprezentatywnym dla Europy okresu międzywojennego czy - przeciwnie - zachowywał cechy przede wszystkim unikalne? Pytanie to, niebagatelne bynajmniej także z perspektywy historii stosunków polsko-ukraińskich, stanowi problem, z którym ani sami Ukraińcy ani badacze ukraińskiej historii nie całkiem jeszcze się uporali. Rozumiem je nie jako zagadnienie intelektualnej i moralnej oceny programu i działania OUN - UPA wobec przedstawicieli narodów sąsiednich, lecz jako potrzebę badań porównawczych idei i uwarunkowań historyczno-kulturowych występujących w przypadku Ukrainy oraz innych narodów europejskich okresu międzywojennego. Nie należę do zwolenników poglądu iżby pomiędzy idami głoszonymi przez Doncowa a zbrodniczą w pewnym wymiarze działalnością wymienionej organizacji istniały bezpośrednie implikacje, nie chcę jednak jednocześnie powiedzieć, iż sugerowanie jakichkolwiek związków pomiędzy nimi jest z natury rzeczy postępowaniem nienaukowym.
Idee głoszone przez Doncowa uległy w okresie 70 lat jego twórczego życia kilkakrotnej zasadniczej metamorfozie, te z nich jednak, które stały się najbardziej głośne - i prawdopodobnie wpływowe - zostały ukształtowane pomiędzy połową lat 20-tych a końcem II wojny światowej. Pytanie o to czy należy intepretować je jako przejaw tzw. nacjonalizmu integralnego czy po prostu faszyzmu pozostawiam otwarte, nie ulega jednak wątpliwości, iż Doncow szczególnie w latach 30-tych fascynacje tym ostatnim wielokrotnie deklarował. Rdzeniem jego ideologii w tym okresie wydaje się być biologistyczne rozumienie narodu jako gatunku występującego w porządku natury (species) i wyposażenie go w przymioty "siły" i "ekspansji" dochodzące do praktycznego znaczenia w zależności od wpływu "woli" - zasadniczej siły motorycznej historii. Trwanie i rozwój narodów miały - jego zdaniem - zależeć przede wszystkim od realizacji przez nie pewnego "ideału" historycznego, w przypadku Ukrainy była nim misja obrony cywilizacji zachodniej przez niszczącym wpływem barbarzyństwa uosobianego przez "ducha" rosyjskiego. Opozycja: "Rosja" i "Europa" i - w związku z nią - dążenie do przemiany świadomości społecznej w kierunku definitywnego wyodrębnienia narodu ukraińskiego spod wpływu Rosji stało się zasadniczym celem publicystyki Doncowa we wszystkich okresach jego twórczości.
W istocie jego konstrukcje ideologiczne zbudowane były zawsze wokół fundamentalnej idei budowy ukraińskiej państwowości, toteż każdy pogląd, każda myśl czy element teorii naukowej w jego pracach cytowane znajdowały tam swoje miejsce ze względu na ich polityczną użyteczność. Uwaga ta dotyczy jego antysemityzmu, jego koncepcji relacji pomiędzy religią chrześcijańską a ideą narodową, a także wykorzystania w jego późnej pracy elementów koncepcji rasistowskich jako sposobu wyjaśniania pochodzenia kwalifikacji upoważniających do sprawowania władzy. Jak sądzę, idee wyrażone przez Doncowa były przede wzystkim wyrazem przekonania utożsamiającego "politykę" z "życiem" i w tym sensie stanowią przykład totalitarnego sposobu myślenia. To co wyróżniało je pośród innych doktryn nacjonalizmu integralnego w Europie to element silnie teoretyczny, wyrażający się w ambicji formułowania praw uniwersalnych za pomocą języka nauk społecznych. Ambicja ta doprowadziła autora do nieustannego odwoływania się do dzieł wielu intelektualistów europejskich przełomu XIX i XX w., których łączyło przekonanie o kryzysie kultury zachodniej i którzy w rekonstrukcji zmitologizowanych tradycji widzieli szanse jego przełamania. W tym zakresie u Doncowa najbardziej widoczny jest wpływ intelektualistów niemieckich, w pierwszym rzędzie: Nietzschego i Spenglera, a także fascynacja kierunkiem ewolucji ideologicznej i świadomościowej narodu niemieckiego w XIX i i I połowie XX w.
Ze względu na rozległą, choć może powierzchowną, erudycję autora, na którą w jego pracach łatwo znaleźć wystarczające dowody, nie ma powodu kwestionować tytułowej "europejskości" jego myśli. "Europejskość" ta wyraża się także poprzez stwierdzenie podobieństwa jego ideologii z ideologiami głoszonymi przez przedstawicieli nacjonalizmu integralnego (faszyzmu) u tych narodów europejskich, u których można doszukać się podobnych elementów kontekstu historyczno-kulturowego. Analogie i paralele dostrzegam przede wszystkim w przypadku ideologii chorwackich ustaszy Ante Pavelicia, serbskiego Zboru Dimitrije Ljoticia i rumuńskiego Legionu Michała Archanioła Corneliu Zelei Codreanu. Oprócz podobieństw są także jednak i różnice. Niektórych z nich jak na przykład wyjątkowo silne zaakcentowany biologizm i wyjątkowo silnie występujące niemieckie zapożycznia w myśli Doncowa dadzą się hipotetycznie wyjaśnić stosunkowo późnym momentem rozwoju ukraińskigo nacjonalizmu, a w dalszej perspektywie tym, że ukrainska świadomość narodowa w okresie międzywojennym była - przede wszystkim ze względu na długowiekowe oddziaływanie kultury rosyjskiej - stosunkowo słabiej niż inne znaznaczona. Porównanie to ma jednak charakter co najwyżej rekonesansowy i powinno być przedmiotem kompleksowych badań.
Referat jest przeglądem najważniejszych podziałów światopoglądowych i ideowych inteligencji ukraińskiej (a zwłaszcza pisarzy) w okresie międzywojennym ujętym w trzech perspektywach: 1. w deklaracjach samych bohaterów procesu literackiego wygłaszanych w manifestach, wypowiedziach prasowych, odczytach; 2. w komentarzach krytyki „na gorąco" rejestrującej wydarzenia życia literackiego, dyskusjach toczących się wokół podziałów politycznych i światopoglądowych; 3. w komentarzach ex post: uporządkowaniach historycznych (tutaj ważne jest pytanie, na ile historycy literatury ulegli presji komentarzy prasowych i ówczesnym deklaracjom pisarzy).
Komentarz będzie obejmować następujące wypowiedzi:
1. Pawła Kowżuna i Jewhena Pełenśkiego, którzy dzielą poetów na dwie pokoleniowe formacje: "starych", debiutujących w literaturze przed rewolucją oraz "młodych" (futuryści i symboliści grupy Muzahet; plus wyróżnienie neoklasyków przez Pełenśkiego, Hałyny Żurby, która śledzi zbieżności programowe pomiędzy „Ukrajinśką chatą" a Muzahetem.
2. Symbolistów z grupy „Grono" („Credo" 1920 roku) - kompromisowe idee „syntetyzmu" oraz programy futurystów. Industrialny konstruktywizm Wałerjana Poliszczuka, czyli dlaczego nie należy mieszać ideologii ze sztuką. Plus krótki komentarz dotyczący ideologii tzw. literatury proletariackiej w ujęciach historyków literatury.
3. Mykoły Hnatyszaka: podział na nacjonalistów, katolików i komunistów literatury ukraińskiej w II RP. Wypowiedzi Dmytra Doncowa i ich wpływ na kwalifikacje światopoglądowe inteligencji ukraińskiej w RP i Czechosłowacji. Okazjonalne wypowiedzi na łamach polskiej prasy: Ihora Bohdana Antonycza (podział geograficzno-pokoleniowy) oraz Jewhena Małaniuka (emigracyjno-krajowy).
4. Jarosława
Hordynśkiego - podziały obozów krytyki w odniesiemu do sowieckiej Ukrainy,
Mychajła Rudnyćkiego - komentarze z perspektywy Galicji i Lwowa: „między ideą i
formą"
5. Współczesne podziały z perspektywy lat 90. (nowe historie literatury, książki Mykoły Ilnyćkiego): na ile uwolniły się od wcześniejszych podziałów światopoglądowo- politycznych?
Галина
Корбич (Варшава) До
iсторiї "
Лiтературно-наукового
вiсника" мiжвоєнного
перiоду
Часопис "Лiтературно-науковий вiсник" (ЛНВ) перiоду мiж двома свiтовими вiйнами має рамки свого iснування, чiтко окреслєнi добою, визначенi iсторичними подiями, Вiдновлення його дiяльності у Львовi 1922 року було реакцiєю на програнi українськi нацiональні змагання 1917-1921 рр., а припинення виходу у світ збiгається з початком II-ої свiтової вiйни. Щоправда, вiд 1933 р, часопис виходив пiд змiненою назвою, як "Вiсник Лiтератури, Науки i Полiтики", дещо менший мав обсяг, але з тiєю ж самою програмою i складом редакцiї.
У повоєнний
львiвський
перiод журнал
поклав собi
за мету бути
як художнiм,
лiтературно-науковим
органом, так i
публiцистично-полiтичним,
згуртовувати
навколо себе
письменникiв
захiдноукраїнських
земель, а
також
лiтераторiв-емiгрантiв,
що прибули з
теренiв
Схiдної України,
тобто "всi
живi
лiтературнi
сили, що
стояли на
українському
нацiональному
грунтi"
(Володимир
Дорошенко).
Редакцiйний комiтет, до складу якого увiйшли вiдомi українськi громадськi дiячi, очолив Дмитро Донцов. Головний редактор став головним iдеологом часопису (а завдяки ЛНВ, що служив йому трибуною, i справжнiм iдеологом українського нацiонального руху), надав журналовi вiдповiдний до своєї iдеології та iсторiєсофiї напрям, прагнув на сторiнках журналу накреслити шляхи боротьби за втрачену незалежнiсть, а також поставити, iдеологiчно обгрунтувавши, вимогу державностi,
У часописi виступали автори, чия творчiсть припадає на 20-30 рр.: О.Бабiй, Ю.Липа, Г.Мазуренко, Н.Лiвицька-Холодна, О.Стефанович, "трагiчнi оптимiсти" (Д.Донцов) - Є.Маланюк, Л.Мосендз, Ю.Клен, О.Телiга, О.Ольжич та багато iнших, Активно продовжували спiвпрацювати мiтцi, що брали участь у попереднiх перiодах виданнях ЛНВ,: O.Маковей, В.Стефаник, К.Гриневичева, П.Карманський, О.Луцький та iншi. Науковий i публiцистичний процес стимулювали вченi: В. Гнатюк, В.Бiднов, М. Возняк, В. Дорошенко, О. Грицай, Ю. Липа, С. Смаль-Стоцький, Л. Луцiв та iншi.
Журнал
слiдкував за
подiями в
пiдсовєтськiй
Українi, а
також за
полiтичною
сценою
тогочасної
Речiпосполитої,
чутко
реагуючи на
порушення
питань,
пов'язаних з
життям
українцiв у
межах польської
держави.
Вiдродившись у Львовi, вiсник 1922-39 украЇнської культури, своєю дiяльнiстю журнал засвiдчив, що їй вдалося, попри непростi умови iснування не в своїй державi, не лише зберегти себе, а й помiтно розвинутися.
Найбільше уваги галицька провідна газета "Діло" - найстарший і чи не єдиний український щоденник з 1880 р. - надає культурному життю галичан, ширше - польських українців, українських мешканців етнічно українських земель, що входили до складу ІІ Речі Посполитої. Можна виділити кілька тематичних напрямків в опублікованому матеріалі, що стосується культури: літературне життя; музичне життя; театр; малярство; українці і світова культура. Усі публікації підпорядковані єдиній і головній меті: у складних політичних умовах, в яких опинилися галицькі українці після Ризького трактату (1923), зберегти своє національне обличчя, згуртувати сили для подальших змагань за здійснення своїх національно-державницьких ідеалів.
Літературне життя представлене рецензіями на окремі літературні твори, оглядами, рефлексіями більш загального характеру (нпр., про актуальні завдання української літератури), ювілейними статтями, літературними творами. Чільне місце займають театральні рецензії, що виходили регулярно під рубрикою "З театру", та різноманітні інформації, пов' язані зі справою українського театру у Львові. Найчастіше автором рецензій був Іван Кедрин (Іван Рудницький). Огляди музичного життя галицької України акцентують талант українського народу, його невгасиму творчу енергію, хоча й не позбавлені вони критичної уваги на різноманітні музичні заходи. Найчастіше їх автором є Станіслав Людкевич. Малярство, графіка, як правило, представлені відгуками та інформаціями про організацію художніх виставок, а також рецензіями виданих мистецьких книг.
Не залишені поза увагою "Діла" культурне життя української еміграції в Польщі і навіть в Марокко. Особлива увага надається наддніпрянській і наддністрянській еміграції у Варшаві, подається цілий текст культурної програми української еміграції в Польщі, виробленої О. Саліковським.
Газета не
відсепаровує
Україну
польську від
України
радянської і
цілого світу.
У
надзвичайно
складних
політичних умовах,
зосереджуючи
увагу на
своїх національних
проблемах,
вона
підтримує тісний
зв' язок
галицьких
українців зі
світовою
культурою.
Ділівці
друкують в кожному
номері
переклади зі світової
класики, а
найчастіше -
новинки світової
літератури.
Відомим письменникам
світу
присвячують
статті, некрологи.
Зрозуміла
річ, не друкуються
переклади
польських
письменників,
та
насторожує
відсутність інформації,
критичних
оглядів,
ювілейних статей,
присвячених
польській культурі.
Лише дві
польські
постаті
виринають у
багатій
культурній
палітрі "Діла" -
нобелісти
Сенкевич і
Реймонт - і
піддаються
гострій,
ядучій критиці.
Пам'ятаймо,
що це все ще 1924
рік - час з надто
свіжими
слідами львівської
поразки,
Ризького
договору, ревіндикацій,
пацифікацій
і полонізації
українського
шкільництва.
У
театральному
процесi
Схiдної
Галичини з 1864 по
1924 рiк
український
театр
тов."Руська
бесiда", з I9I6 -
"Українська
Бесiда", без
перебiльшення
незмiнно був
епiцентром її
артистично-мистецького
життя.
Розвиток цього
театру
окреслений
С.Чарнецьким
у "Нарисі
iсторiї
українського
театру в
Галичинi" i
поглиблений
сучасним
iсториком
українського
театру
Р.Пилипчуком,
Проте за
часiв встановлення
у Галичинi
Польської держави
цей колектив
фiгурує тут
фрагментарно,
тiльки у
найприкметнiших
його виявах. Поза
тим
дiяльнiсть
українського
театру у Львовi
у рамках
нової, не завжди
лояльної
влади
тривала хоч
короткочасно,
але
безперервно. 3
одного боку
цей перiод
дає
можливiсть цiльно
завершити
iсторiю
конкретного
театру
"Руської-Української
Бесiди", а з
другого
повноправно
й
обгрунтовано
ввести його у
загальний
контекст
тогочасного театрального
процесу не
тiльки
Галичини зокрема,
а й України i
Польщi
загалом.
Для
українського
Львова
вiдновлення
театру "Укр.
Бесiди" пiд
керiвництвом
В. Коссака
у вереснi 1918р за
умов нової
полiтичної
ситуацiї
стало
величезним
звершенням
нацiонально-патрiотичного
значення.
Однак тiльки
пропагандистська
роль так i
залишилась
основним
досягненням
цього
колективу
впродовж
року його
дiяльностi. Якраз
тодi, у червнi
1920р., у
польському
таборi полонених
на Ялiвцi
опиняється
частина
акторiв з
винницького
Нового
Львiвського
Театру. Пiд назвою
Український
Незалежний
Театр вони показують
свої
постановки,
на що
товариство
"Українська
Бесiда" вiдразу
бере його пiд
офiцiйну опiку. УНТ
гостро
вiдчував
потребу
оновлення
української
сцени,
запорукою
чого вважав
цiкавий
рiзноплановий
репертуар.
Протягом 1920-1921 рр.
тут було
здiйснено 12
постановок з
нової української
i
захiдноевропейської
драматургiї,
великою мiрою
завдяки яким на сцені “Української Бесіди”
швидше
змогла
прийнятись
МХТiвська
школа реалiстично-психологiчного
театру О.3агарова. Приїзд до
Львова
восени 1921р.
цього
режисера,
актора,
педагога
такого високого
рiвня освiти i
широта
сценiчного досвiду,
який привнiс
багатий
невiдомй
европейський,
український
росiйський
репертуар,
новi
постановочнi
прийоми i
нову манеру
акторської
гри,
кардинально
змiнив i вивiв iз
замкнутого
локального
кола
усталене
театральне
життя
Галичини. На
жаль, через
пiвтора року
заданий О.Загаровим
темп у
театрi
спадає,
насамперед
через
матерiальнi
труднощi.
Всерединi 1923р. вiн
покидае
сцену "Укр. Бесiди",
керiвництво
якою
продовжує її
довголiтнiй
працiвник
Й.Стадник,
акцентуючись,
в основному,
на легких,
розважальних
жанрах. Однак
навiть такий
напрямок не
рятує театр
вiд
матерiальної
скрути. У
свою чергу
товариство
"Українська
Бесiда", не
маючи можливостей
утримувати
свiй театр, у
1924р, вiдмовляється
вiд нього, тим
самим власно
розпочавши i
власно
завершивши
60-лiтню iсторiю
єдиної в
Галичинi
професiйної
української
сцени.
Цей вiдчит є спробою синтезованого представлення теми, що була наскрiзною проблемою в мистецькiй критицi Львова впродовж I899-I939 рокiв. Спроба ця не є спробою написання мiнi iсторiї теорiй нацiонального мистецтва, як теж не є вона мiнi-iсторiєю національного стилю. Скорiш за все цей вiдчит є iнтерпретацiєю хронологiчно й вибiрково (з огляду на рiвень i вартiсть iнформацiйну) пiдiбраних матерiалiв на вищезгадану тему. Метою цiєї інтерпретацiї було виокремити iдеологiчнi пiдстави рецензiй конкретних авторiв i на цiй основi впровадити подiл на умовнi полiтичнi табори, аби, принаймнi згрубша, зрозумiти, яким полiтичним переконанням який iдеал нацiонального мистецтва вiдповідає.
Wychodzący w latach 1932-1938 „Biuletyn Polsko-Ukraiński”, początkowo miesięcznik, później, od 17 VI 1933 tygodnik, pod redakcją Władysława Bączkowskiego, od samego początku swego istnienia wiele miejsca poświęcał popularyzowaniu literatury ukraińskiej wśród polskich kół opiniotwórczych oraz inteligencji, do których przede wszystkim skierowane było to pismo. Samo wyliczenie tytułów i nazwisk autorów zamieszczonych w nim na przestrzeni tych lat tekstów literackich zajmuje pięć stron maszynopisu.
Publikowano
tu zarówno poezję, jak i prozę, choć tej ostatniej było zdecydowanie mniej -
przez wszystkie lata zaledwie pięć fragmentów: urywek dziennika Tarasa
Szewczenki, nowela Wasyla Stefanyka, dwa urywki z powieści „Śmierć” Borysa
Antonenki-Dawydowycza i humoreska Ostapa Wyszni. Za wyjątkiem dwóch kolęd, wydrukowanych
cyrylicą w 1 numerze z 1934 r., wszystkie utwory zamieszczano w przekładach.
Wśród autorów najczęściej publikowanych tekstów poetyckich odnajdujemy zarówno klasyków - Tarasa Szewczenkę, Łesię Ukrainkę, Iwana Frankę, a nawet Mychajła Staryckiego i Markjana Szaszkewycza, jak i ówczesnych młodych poetów, którzy później także staną się znani i uznani - Pawła Tyczynę, Bohdana Ihora Antonycza, Jewhena Małaniuka, Jurija Kosacza, Ołeha Olżycza, Natalii Liwyckiej-Chołodnej.
„Biuletyn” w dziale „Ze współczesnej poezji ukraińskiej” zamieszczał również wiersze poetów, którzy z różnych przyczyn zostali zapomniani lub których następne utwory nie spełniały oczekiwań krytyków. Można tu dla przykładu wymienić Lubomyra Kuźmę czy Julija Borszosz-Kumiackiego.
Przekładów
dokonywali najczęściej stali współpracownicy „Biuletynu”, wśród których prym
wiedli Bohdan Łepki - poeta, pisarz, popularyzator ukraińskiej poezji ludowej,
jedyny tłumacz tego rodzaju tekstów na potrzeby pisma; Czesław Jastrzębiec-Kozłowski
(również autor humorystycznych felietonów), Jerzy Pogonowski, Józef Łobodowski,
K. Neriwnyj, Kazimierz Andrzej Jaworski (KAJ - również tłumacz i propagator
literatury rosyjskiej). Poza nimi pod przekładami podpisało się jeszcze 17 innych
tłumaczy.
Poziom przekładów był zróżnicowany. Niektóre z nich zostaną w niezmienionym stanie włączone do przygotowywanej przez nasz zespół antologii poezji ukraińskiej lat 1900-1930, powstałej na terenach II Rzeczypospolitej, inne natomiast mają dziś wartość jedynie świadectwa dobrej woli i entuzjazmu tworzących je tłumaczy.
Niniejszy referat poświęcony jest analizie ukraińskich tekstów krytycznoliterackich, opublikowanych na łamach prasy polskiej w okresie dwudziestolecia międzywojennego, ze szczególnym uwzględnieniem lat 30. Dotyczyć on będzie głównie artykułów, które przedstawiały szersze wizje literatury, choć w miarę potrzeby posiłkowałam się również wypowiedziami, skoncentrowanymi na jednym temacie. Najważniejsze z omawianych tekstów to: Literatura ukraińska w świetle współczesności Jewhena Małaniuka („Wschód-Orient”), Kultura antraktu Swiatosława Hordynskiego (“Sygnały”), Poezja po tej stronie barykady Bohdana Ihora Antonycza (“Sygnały”).
Opis i analiza tematów podejmowanych przez wspomnianych krytyków, ich opinii czy też sugestii na temat zadań i funkcji literatury ma na celu przybliżenie poszczególnych wizji literatury oraz ich związku z ówczesną sytuacją kultury ukraińskiej. Szczególny status w rozważaniach został przyznany założeniom autorskim, potraktowanym jako swoiste odzwierciedlenie wątków łączących literaturę z jej funkcją kulturotwórczą. Posłużono się przy tym kryteriami, związanymi z trzema najważniejszymi systemami myślenia o literaturze, eksponującymi kolejno konwencję mimetyczną, estetykę wyrazu oraz zgodność z tradycją literacką.
Wystąpienie poświęcone będzie wyborom
kulturowym i światopoglądowym dokonywanym w latach dwudziestych i trzydziestych
XX w. przez pisarzy i eseistów ukraińskich zamieszkujących na ziemiach II
Rzeczypospolitej, zarówno w Galicji Wschodniej, jak i w Warszawie czy Krakowie.
Uwaga skoncentrowana będzie na głównych postaciach tego okresu – Bohdanie
Ihorze Antonyczu, Jewhenie Małaniuku, a także na wybitnych eseistach i
krytykach literackich tego okresu: Dmytrze Doncowie, Mychajle Rudnyckim, Juriju
Łypie. Ich wypowiedzi – krytyczno-literackie i poetyckie poddane zostaną
analizie pod kątem pytania, które w połowie lat dwudziestych zelektryzowało
publiczność literacką i koła polityczne: „Europa czy Proswita?”. Pytanie to
postawił Mykoła Chwylowy, rozpoczynając nim burzliwą dyskusję literacką na
Ukrainie Radzieckiej. Ponieważ jednak w latach dwudziestych przepływ informacji
był dość intensywny, a granice nie były jeszcze szczelnie zamknięte, dyskusja
ta ogarnęła także literatów w Galicji oraz kręgi emigracyjne, zwłaszcza w
Pradze. Zadziwiająca jest zgodność, z jaką osoby o różnych orientacjach
politycznych dokonują „europejskiego” wyboru. Równie zadziwiająca jest
zaciekłość, z jaką zwalczają się nawzajem obozy literacko-polityczne. O
przyczynach tych niezgodności – różnym pojmowaniu europejskości, koncepcjom
politycznym i historiozoficznym traktować będzie referat.